Вимоги врятувати «історичні мостові» звучать в Одесі регулярно. Як тільки починається ремонт дороги, на якій збереглося кам’яне покриття «з минулих часів», навколо виникають небайдужі громадяни, які впевнені, що зовсім скоро це місце обов’язково закатають в асфальт. Вони сумно розповідають про камені, які в Одесу колись спеціально привозили в трюмах кораблів, тяжко зітхають про ідеальні одеські дороги, суцільно замощені цим каменем.
Одеські вулиці почали планомірно мостити каменем з середини позаминулого століття. Спеціально створений «Комітет зі спорудження мостових» відзначав, що в 1866 році треба “шоссировать” два квартали по Катерининській (між Грецькою та Поштовою), Преображенську (від Базарної до кладовища), Сабанеєв міст (від Катерининської до Надеждинської). Мулярам визначили роботу також на Надеждинській, Херсонській, Рибній та Рішельєвській. У 1867 році роботи передбачалися на Торговій та Грецькій, також слід було замостити дорогу від Дерибасівської навколо собору і «от подошвы Польского спуска, где кончается булыжная мостовая, до последних ворот карантина, что против карантинного мола». І так далі.
Роботи велися без поспіху, але наполегливо, так що в 1905 році Григорій Москвич в своєму путівнику по Одесі відзначав, що
«в настоящее время замощена вся центральная часть города, почти вся Молдаванка, главные улицы Пересыпи и Слободки-Романовки, а также многие пригородные дороги; в общем, уже и теперь значительно более 80% всех городских улиц и предместий замощены, остальные улицы ждут лишь своей очереди замощения, что и будет исполнено в самом ближайшем будущем. Улицы центра и важнейшие улицы предместий замощены формованными гранитными кубиками, остальные — гранитными осколками. Таким образом, весь громадный город, за малым исключением, закован в мощеную гранитную броню, делающую Одессу совершенно свободной от уличной грязи и пыли, которыми так славилась Одесса в доброе старое время».
Гранітні кубики, що згадуються в тексті путівника, – насправді бруски прямокутної форми, так звана бруківка, до сьогодні покриває багато вулиць міста. Одеситам треба було кілька десятиліть проб і помилок, щоб цій бруківці віддати перевагу над всіма іншими видами дорожнього покриття.
Кандидат технічних наук Сергій Бугаєв, який не один рік пропрацював в Одеській державній академії будівництва та архітектури (ОДАБА) на кафедрі автомобільних і аеродромних доріг, розповідає, що в спробах зробити вулиці Одеси проїзними і прохідними випробувано було все: від звичайних ґрунтових доріг і таких же доріг, але присипаних битим ракушняком (він створював пил, але під час дощів дороги все-таки менше розмокали), – до дорожніх плит з каменів з пуцолановий цементом (винахід древніх римлян на основі меленого вулканічного попелу). А ще одеські вулиці пробували покривати дерев’яною бруківкою (по ним було чудово тихо їздити екіпажам на кінській тязі, але через властивості дерева вбирати вологу і нечистоти таке покриття не було надійним та міцним (та й повітря явно не озонувало).
Використовувати намагалися навіть кераміку. Невелика ділянка, вимощена жовтою клінкерною цеглою на Думській площі в 1903 році, частково збереглася до наших днів і стала своєрідним пам’ятником мощення одеських вулиць. Місцями під асфальтом на тротуарах і в дворах збереглася і стара вимостка так званим «дикуном».
– Ми знаємо і про вулканічні породи – міцний матеріал, який в перших десятиліттях XIX століття завозили в Одесу із Середземномор’я. Його було не так багато, і він служив для мощення найскладніших і відповідальних ділянок доріг, переважно на трактах до гавані, Херсонському спуску тощо, – пояснює історик Одеси Олег Губар. – Але з 1860-х років, коли міські вулиці стали планомірно мостити, цю імпортну бруківку поступово замінили каменем вітчизняного виробництва. Це так званий чарнокіт – магматична гірська порода сімейства низьколужних ґранітів, – який десятиліттями привозили до Одеси, а добували і обробляли в кар’єрах, розташованих на річці Буг. Саме ця бруківка лежить сьогодні на одеських вулицях.
Городяни в Одесі діляться на два типи. Одні хочуть зберегти на мостових сьогоднішню (звісно, історичну) бруківку. Інші, кому комфортніше ходити та їздити рівними і гладкими дорогами, теж звертаються до історії, яка їх вчить, що спроби відмовитися від каменю і покривати вулиці асфальтом робилися в Одесі ще в 1840-х роках. Тоді це не відбулося через технологічні недосконалості процесу. Суперечки про переваги гранітного покриття перед асфальтовим, і навпаки, в черговий раз активізувалися після того, як міська влада офіційно заявила про намір відремонтувати Деволановський спуск. Хто саме буде лагодити вулицю, визначить конкурс, але хто б це не був, йому доведеться «частково зруйноване покриття проїжджої частини вулиці розібрати і замінити на нове», тобто на асфальт.
– Зняти з Деволановського спуску бруківку і постелити асфальт? Дурня. При з’їжджанні автомобілів почнеться «гармошка». Машини будуть пригальмовувати і тягнути з собою асфальт. Там тільки жорсткі покриття повинні бути, – переконаний Сергій Бугаєв.
– На Деволановському спуску лежить вже готовий матеріал, вічний матеріал, який не потрібно купувати, хіба що є відсутні бруски, і перекласти, – упевнений доктор технічних наук, професор ОДАБА Іван Барабаш. – Інше питання, що треба дуже грамотно перекласти, знайти того, хто це зробить.
Небажаність асфальтування Деволановського спуску вчені, не змовляючись, пояснюють однаково – тому, що це спуск. Асфальтобетон (саме так правильно називається матеріал, яким тут хочуть замінити бруківку), який не являється жорстким дорожнім покриттям, на сонці розм’якшується (при 30-градусній спеці поверхня дороги може нагрітися до 60-ти градусів), і автомобілі можуть швидко перетворити дорогу у щось на кшталт пральної дошки. На кам’яному покритті таке неможливо.
– Граніт, яким мостили місто десятиліттями, – не просто міцний, він вічний. Але основа, на яку його клали, давно стала непридатною і вже не витримує навантажень, – каже головний інженер будівельної компанії «Ростдорстрой» Володимир Маренич. – До того ж камінь скрізь різний. Десь цеглинки були підібрані один в один, десь клали залишки. Подивіться на кам’яні покриття вулиці Пушкінської і вулиці Сєрова або того ж Деволановського спуску – побачите дві великі різниці. Але при бажанні перекласти покриття можна на будь-якій з них, і якісно перекласти. У «Ростдорстроя» такий досвід є: ми перекладали бруківку на спуску з вулиці Олександра Кутузакія на Балківську, ремонтували просівшу бруківку на Дерибасівській, недавно відновили проїжджу частину з бруківки на одній з центральних вулиць Києва – Червоноармійській… Зробили роботу гідно, хоча до нас ще ніхто не приходив з дипломом, який підтверджує вміння мостити дороги каменем. Наші фахівці всьому вчилися на практиці.
Мостити дорогу каменем сьогодні в Одесі не вчать. Відсутність належного штату людей, які вміють кваліфіковано лагодити колись покладену бруківку, можливо, і є та причина, через яку зараз в основному віддають перевагу асфальтовому покриттю.
Бруківка чим хороша? Якщо дорогу під нею дуже потрібно розкопати, то кілька робочих-професіоналів вручну розберуть камінь, а після закінчення розкопок покладуть його заново, та так, ніби нічого й не було. Така робота вимагає не тільки серйозної кваліфікації, а й багато часу. Але так як підземні комунікації в Одесі розривають часто і багато, то малочисленні фахівці міста по бруківці просто не впораються з об’ємом робіт. Асфальтні дороги розкривати простіше: підігнали техніку, шматок асфальту випиляли, підняли, потім поклали назад або заасфальтували заново. Правда, зробити «як було» вже не вийде, на дорозі залишаться латки. Але то таке…
Крім асфальтових і кам’яних доріг в Одесі є ще шикарна дорога з бетону (правильно – цементобетонна): вкрай міцна, не плавиться на спеці, з красивими візерунками. Її в 2006 році поклали на Преображенській, між Пантелеймонівською вулицею і Тираспольською площею. Це був перший досвід облаштування в місті доріг за такою технологією, і розвитку він не отримав – тому що, ймовірно, під такою дорогою всі комунікації треба одразу вкладати вкрай ретельно, забувши цілковито про те, що її можна в разі чого розкопати: відновити покриття не вийде, бо бетон для цього непридатний.
З розвитком науки нові технології проникали і в виробництво асфальтобетону. Різні добавки, присадки тощо, які почали додавати в асфальт, підвищили його міцність, знизили залежність від високої температури. Виробничники запевняють, що небезпека стікання асфальту з похилих доріг навіть при дуже жаркій погоді майже виключена. Чекають свого удосконалення і кам’яні покриття.
– Для них можна створювати штучні камені, – запевняє Іван Барабаш. – Я прихильник того, щоб з’явилася штучна бруківка, виготовлена, наприклад, з бетону марки 1000, у розмір природного кругляка. При сьогоднішньому розвитку хімії, суперпластифікаторів і інших складових, можна отримати штучним чином камінь, термін експлуатації якого – десятиліття. Серйозним будівельним фірмам за допомогою фахівців нашої Будівельної академії було б під силу організувати виготовлення такого каменю, всі інгредієнти для його виробництва є в Україні. І робити камені різних кольорів – зеленого, червоного, жовтого.
Два десятки років тому в Одесі навіть були намічені перехрестя доріг, на яких можна було б покласти штучну бруківку. І з’явилися б в місті зелене перехрестя, коричневе перехрестя, біле перехрестя… Тоді далі розмов справа не пішла. Якщо ж до цієї ідеї повернутися зараз, Одеса може стати першим містом, де з’являться кольорові перехрестя зі штучного каменю.
Євген Волокін
Фото Олега ВОЛОДИМИРСЬКОГО
Джерело: viknaodessa.od.ua
До теми: Акція зі збереження лавових каменів бруківки з Італії
«Провели в останній шлях» лавові плити, що зникають з міських вулиць. Перформанс зі збереження на вулиці Софіївській старовинних лавових плит з Італії провів одеський художник Кирило Бондаренко.
Зробив це в стилі похорону героїв з давньогрецької міфології. Спочатку омив плиту оцтом, а потім намалював на ній покійних. Також митець звернувся до чиновників із закликом перерахувати усі плити і тільки потім відправляти їх на зберігання на склад.
Нагадаємо, художник стверджує, що за два дні реконструкції дорожнього покриття на Софіївській зникло майже 50 метрів вулканічної плити.
«Они сказали, что здесь, за музеем, временный склад. Она будет подсчитана, а потом перевезена на главный склад. Но сегодня я услышал от рабочих, что она сразу уезжает на склад», — розповів художник Кирило Бондаренко.
